Ксеня UA Тема: Історичні моменти
Спогади курінного УПА Максима Скорупського: 1.'ВИПАДОК
Ми познайомилися і зблизилися з деякими хлопцями і творили в вільні години все своє вужче товариство. До них належали: Паляниця, Риба, Руський, Макух, Гарячий, Тигр і інші. Руський 'поліщук' розповідав нам свої переживання у Бульби. Тигр був жонатий чоловік, залишив жінку та дітей і пішов в ліс. Розповів нам одного вечора, як на початку квітня він поїхав у поле орати й мав із собою у возі кріса. Шосою Крем'янець-Березці переїздили німецькі легкові машини. Тигр покинув коні, а сам зробив засідку. Наблизилась таксівка, а в ній три німецькі старшини. Цільним стрілом із совєтської десятки Тигр поцілив шофера і машина пішла під укос. За шофером пішли й три старшини. Відібравши від побитих зброю, випряг із плуга коні і поїхав додому. Йому наказу не давав ніхто, він сам ненавидів німців. Після цього випадку пішов до партизан.
Під враженням його оповідання хлопці висловили бажання зробити засідку на німецькі автомашини. Хрін дав згоду і ми в числі двадцять хлопців вибралися на шосу раненько, ледве надворі світало.
Недалеко шоси, в лісі, затрималися ми на сніданок перед акцією. Хлопці вже мріяли про те, як ділитимуть багату здобич. Макух жартами сказав, що ми заб'ємо якогось попа і вернемось додому.
На відтинку шоси Смига-Судобичі, недалеко переїзду залізниці Крем'янець-Дубно, в старих окопах на горбку заляг наш відділ. Від 5-ої до 8-ої години ми виглядали німецьких машин. Проїхала вантажна машина з робітниками, пропустили ми ще одну поштову німецьку машину, не зачіпали. Нам хотілося здобути зброю, чекали військової машини. Нарешті, вже знудилось чекати і вирішили, що б'єм' першу, яка появиться, машину. За кілька хвилин загула таксівка, посипалися стріли, зацокотів кулемет Руського. Машина захиталася, як корабель на морі, і раптом з'їхала в рів. Стріляючи, підбігаємо до машини і своїм очам не вірили: з авта висипалися чотири трупи, між ними священик і єпископ Олексій (Громадський). Всі жахнулися. Сталася фатальна помилка.
Забрали ми архиєрейську течку і шапку, яку він віз у круглій коробці (білий архиєрейський клобук) і чим скорше відійшли в напрямку табору. Думки поділилися, одні говорили по дорозі, що так йому й треба, москвофілові,- (він виступав проти української церкви), другі цілком не схвалювали нашого вчинку. Мені самому було соромно, і я вважав цю акцію за страшну помилку й за великий гріх. Коли ми зайшли в глибину лісу. Чорнота відкрив течку, прочитав усі папери, які там знаходилися, і наші сумніви розвіялись.
Як відомо, в Україні, зараз по відході большевиків, виникла Українська Автокефальна Церква, спираючись на давні традиції автокефалії, які потоптала свого часу Москва, підпорядковуючи українську церкву юрисдикції московської патріярхії. Коли 1941 року прийшли німці й зліквідували в Україні всякий прояв організованого українства - єдиною організацією, що могла б об'єднувати весь нарід і, як неполітична, не підлягала б ліквідації, була Українська Православна Автокефальна Церква. Але тут, як і в багатьох інших справах, інтереси німців збігалися з інтересами антиукраїнських елементів у самій Україні. І так з'явилася Українська Автономна Церква під головуванням архиєпископа Волинського і Кременецького, Олексія, що хоч походженням українець, став на антиукраїнські позиції і об'єднав навколо себе всі реакційні московські елементи в церкві.
Свідоме українське духовенство й віруючі гостро протиставились заходам Олексія втримувати бодай частину України під юрисдикцією московського патріярха, що був у минулому й був би в майбутньому сліпим знаряддям політики Кремля.
Одначе з допомогою Олексієві, як тому, що розколював останню всеукраїнську інституцію, прийшли німці. Крем'янецький гебітскомісар заявив, що 'не бажає розбиття в церкві' і наказав усім священикам визнати зверхність Олексія. створивши таким чином для нього базу. Далі райхскомісаріят, покликаючися на 'свободу релігії', видав заборону продавати яку-небудь пропаганду проти автономістів. Але була така ситуація, що в селах і містах лише деякі священики були автономістами, а віруючі хотіли належати до Автокефальної Церкви й вимагали для себе священика автокефаліста, а автономіст мав би залишити церкву й парафію.
Ось у цій то справі їхав до Луцька Олексій автом крем'янецького гебітскомісаря. В його паперах був широкий меморіял, в якому Олексій просив підтримки нелюбих населенню священиків автономістів, а за це він запевняв співпрацю автономістів у справі 'удержання ладу в Україні'. Це був недвозначний натяк, що священики автономісти з його наказу співпрацюватимуть із німецькими органами безпеки. Хто це руйнував 'лад' в Україні, як не націоналістичні і взагалі самостійницькі кола, а в першу чергу українські партизани. Це, власне, й розвіяло наші сумніви. Випадково, але з нашої руки, згинув той, що хотів Церкву перемінити в сітку німецьких провокаторів.
Це сталося приблизно 7 травня 1943 року. Офіційно подали, що Олексія вбила большевицька банда, бо не хотіли ще розголошувати, що почав збройну боротьбу український нарід, незалежно від большевиків.
Того самого дня, з тим самим наміром і в те саме місце був висланий відділ Крука, під проводом Беркута - тільки з малим спізненням. Почувши стріли, відділ прибув па шосу вже по нашім відході і побачив розбиту машину. Не знаючи, як це трапилося, стрільці Беркута забрали особисті речі єпископа і зараз же відійшли.'
2.'ПЕРШИЙ ПОХОРОН
У другій половині травня штаб Хрона вирішив скріпити позиції боївок на Дубенщині і вислав групу в силі 150 чоловіка на допомогу в акціях, заплянованих на Дубенщині. До цієї групи вибиралося людей, що добре знають терен. Отже, забрали і Литвина. Ми довго сперечалися з Хроном, щоб скасував своє зарядження: ми так сильно зжилися з Литвином, що ніяк не хотіли розлучатись. Завжди хотіли бути разом. У даному випадку нам не залежало, куди нас приділять, лише щоб бути разом. Хрін не дався переконати, мовляв, 'не можу відпустити всіх добрих командирів із табору'. Може бути напад німців.
У нас обох було погане передчуття. Відходячи, Литвин попрощався зі мною братнім поцілунком, ніби знав, що прощався вже назавжди. Того дня скінчилася наша спільна дорога продовж кількох літ - дорога двох побратимів.
З лубенською групою пішли також: Лисенко, Арієць, Угренко і політвиховник нашого табору Чорнота.
По їх відході спорожнів табір, відчувалося, немов у родині когось забракло, когось не вистачає. Не чути більше голосу Бурлаченка, нема широкого сміху Руського. Здавалося нам, що залога табору значно зменшилась. По кількох днях нудьги вирішили до повороту групи також щось зробити. Вони ж, напевно, будуть оповідати про свої подвиги. А ми що? Просиділи на місці?
Зібралося нас 22 охочих і пішли на засідку на шосу Судобичі-Дубно. Залягли здовж дороги в ямах, де люди брали глину, і чекаємо німецьких автомашин. При чому умовилися, що стріляє перший з лівого чи правого крила, залежно від того, з котрого боку буде їхати машина й коли зрівняється з його становищем. Я лежав в одній ямці з Макухом на лівому крилі. Зранку було трохи холодно й ми вкрилися одною чемеркою.
Десь коло години десятої ранку появилася машина з боку Судобич. Увага! - подали ми по лінії, і всі приготувалися до стріляння. Авто рівняється з нашою ямкою, ми з Макухом даємо перші два постріли, за нашими 'в унісон' посипалися крісові й кулеметні постріли. Автомашина полетіла під укос. Ще ми добре не розглянулися, коли появилася, вслід за першою, друга машина, видно на швидкій їзді не могла затриматися перед засідкою. Ми знов привітали її пострілами і вона, як і попередні, трохи далі перекинулася в рів.
І тільки ми вибігли на шосу відбирати зброю і трофеї, як почули гуркіт нових машин. що над'їжджали з того самого напрямку.
Треба було все залишити й відходити від шоси в напрямку села Бірки. Не встигли ми зробити кількадесять кроків і ледве вийшли на поляну, як німці пришпилили нас кулеметним вогнем: виявилося, що німці почали їздити з міста до міста лише колонами, і ми якраз нарвалися на таку колону. Перші машини ми розбили, але задні побачивши, що робиться, затримались і пересікли нам дорогу.
Деякі хлопці, не затримуючись, устигли під вогнем добігти до річки, що високими берегами давала прикриття. Але я з п'ятьма стрільцями змушений був заняти оборону на відкритому терені-сіножаті. То був перший бойовий хрест Граба, що був у нашій п'ятці. Трохи далі від нас побачили ми стрільця Хмару, що також не встиг далеко відбігти і завзято відстрілювався. Довкола нього німецькі кулі підбивали грудки ріллі.
Кулеметникові Скороходові, що лежав коло мене, куля пробила шапку на голові. Я дав наказ своїй п'ятці по одному відступати житом до річки під прикриттям кулемета. Молодий сімнадцятлітній хлопець Федорук Володимир (з Дубенщини) хотів собі скоротити дорогу - підповз під горбок над річкою і затих. Ворожа куля поцілила його просто в голову. Коли ми оглянулися, вітер колисав його буйне волосся, а усміхнене лице прилягло нерухомо до землі.
На полі залишилися ми вдвох: я і Скороход (молоденький хлопчина). З диску були вистріляні всі набої. Мене огорнув страх і я згадав про Литвина. Жаль мені було, що його немає біля мене. Він напевно допоміг би мені вийти з цієї ситуації, а так загину, бо інші добравшись до річки, пішли далі і про нас забули. Ніхто не прикривав нас вогнем. Щастя, що німці боягузи і боялися рушити з свого місця. Тому нам із Скороходом удалося приєднатися до хлопців, що ждали нас вже в селі.
Почав іти дощ. Ми висушили онучі біля печі в одній хаті, а місцеві пастухи в лузі, по від'їзді німаків принесли нам убитого друга, якого не можна було під час відступу забрати.
У висліді бою було сім німців вбитих і два ранених. Того разу, вперше за весь час, ми привезли до табору вбитого німцями нашого молодого товариша зброї. На другий день відбувся похорон: величавий, з військовими почестями. Небо випогодилося і показалося сонце. Спереду врочистим маршем йшов почесний відділ. За ним на тачанці везли труну вбитого, прикрашену вінками. Сама труна була покрита червоною китайкою, а на ній лежав кріс. По обох боках тачанки йшли по два стрільці в шоломах, а зараз за труною командири.
Похід замикала решта відділу нашого табору. Коли ми вийшли з лісу на край села Антоновець, там чекала нас місцева духова оркестра і юрба селян. Побільшений похід, під мелодію похоронного маршу, рушив у напрямку церкви.
По короткій відправі винесли труну на цвинтар. Трьома сальвами з крісів попрощалися ми з нашим другом. Під час промови Хрона над могилою, присутні на похороні жінки плакали, як за своїм родичем. То був плач небуденний, то був доказ зв'язаности народу з нами. Жалобний марш духової оркестри створював поважний і військовий настрій. Після похорону відділи з бойовими піснями відмаршували в ліс. Сумна церемонія похорону аж ніяк не прибила вояцького бадьорого настрою. Кожний із нас був готовий умирати за Україну й помстити смерть друга.'
|
